Тільки у нас: Cильні духом жінки розповідають як тікали від війни на Україні та як їм живеться в Спалі

Пані Анна та Віталіна роповіли нам, як до останнього не хотіли покидати своє місто Житомир, та мали надію що от от і все скінчиться.
Речі збирали, думали їхати, але всі ми мали надію від 24го лютого що ще трохи, і все скінчиться. Остання крапля була коли російскі війскові почали бомбити наше місто, а особисто у нас булата остання крапля коли розбомбили школу, яка знаходиться за чотири зупинки від нас.
-розповідає Пані Анна
Пані Анна працювала в школі вчителем фізичного виховання, розповіла нам яка тяжка була подорож
Подорож була тяжка, їхали 2 доби машиною, вночі з 4го на 5те березня пересікли кордон пішки.Ми зібралися буквально за дві години, якщо б не малі діти ми б сиділи і нікуди б не їхали, а було страшно за дітей.
Брали найнеобхідніше, речі для дітей, щось перевдягти у дорозі. Взагалі не планувалося їхати десь за кордон. Я збирала сумку один вечір, бо були плани їхати в село. Але на ранок, коли почалися обстріли, ми вирішили їхати.
-додала Пані Віталіна. Пані Віталіна є війсковослужбовцем але має на даний момент дикретну відпустку за доглядом за дитиною до 3х років
Також жінки дуже вдячні Польскому народові за все що вони для них роблять:
Ми не сподівалися на такий теплий прийом. Люди тут роблять для нас та наших дітей усе. Нам дали дах над головою, одежу, ліки для дітей, нас годують три рази на день. Навіть не уявляємо як будемо віддячувати всім
-говорять Пані
Найменше що вони можуть зробити, це допомагати з пранням, прибиранням та готуванням їжі, говорять жінки.
Зі своєї сторони можу сказати, всі ми, не тільки українські жінки а й увесь світ має велику надію на те що скоро, зовсім скоро, війна скінчиться і всі зможуть повернутися у свої домівки